Сучасна "молода" література

Юрій Андрухович – прозаїк, есеїст (від есе; письменник, який пише есеїстичні твори.), перекладач, колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 р. в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові  та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві.  Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франківського часопису “Перевал”. Був співредактором  часопису “Четвер” .

Творчість Юрія Андруховича – це протест проти сірості, одноманітності, бездуховності, затуманеності, бездіяння... і ще багато всіляких “без...”
Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х рр. і завершився виходом у світ збірки “Небо і площі” (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу. Проте друга поетична збірка Андруховича “Середмістя” (1989) носить швидше не “бубабістський”, а “елегійно-класицистичний” характер. Уповні “балаганно-ярмарковою” можна вважати третю збірку – “Екзотичні птахи і рослини” (1991). Домінантою поетичної картини поета в усі періоди його творчості видається напружене шукання “духовної вертикалі буття”. Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна “ліричного героя” щоразу новою “маскою”.
У поезії Юрія Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку, тривання гри і наснаги, неспокою – такого, що аж обпікає вуста і серце.
З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань “Зліва, де серце” (1989) – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна “захалявна книжечка”, що поставала під час чергувань у вартівні. Уже перші публікації привернули увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. 1991 р. з’являється друком оповідання “Самійло з Немирова, прекрасний розбишака”, що ніби заповідає характерні для подальшої прози письменника риси: схильність до гри з текстом  і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи “Рекреація” (1992), “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень “фізики в метафізику” і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у “Рекреаціях”, один день у “Московіаді”, п’ять днів і ночей у “Первезії”.
Юрій Андрухович – письменник-новатор, найяскравіша зірка на постмодерному літературному небосхилі України, а його роман “Московіада” – зразок постмодерного твору.
“Московіада” – це історія ще досить молодого українського поета Отто фон Ф., який навчається в Москві, у Літературному інституті, вищі курси якого на початку 90-х закінчив і сам автор роману. На титульній сторінці книжки жанр роману визначений як “роман жахів”, що досить виразно характеризує сам текст. У романі описується один день поета, а саме субота, день, вільний від лекцій. Перші рядки твору – і перед нами самоіронічна, невдоволена життям незалежна особистість: “І ти, український поет Отто фон Ф., ти фізично відчуваєш, як гризуть тебе докори сумління, як вони проїдають у тобі діри щораз більшого діаметра, аж колись ти вийдеш у коридор гуртожитку цілком прозорим, дірчастим, і жоден калмик навіть не привітається з тобою. Але нема на це ради – вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов’їного проникнення”. Культ незалежної, вільної особистості характерний для світосприйняття постмодерніста. Роман “Московіада” уже зарахований до класики. Використання буфонади в творі дало привід для порівняння “Московіади” з “Енеїдою” Котляревського, а сатиричне ставлення до історичних та національних міфів є підставою для порівняння із творами польського письменника Віктора Гомбровича.
У 2003 році виходить роман “Дванадцять обручів”, у 2007 – автобіографічний роман у формі інтерв’ю “Таємниця. Замість роману”.
Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню “книгу спостережень” над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту.
Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині.
Серед ряду літературних нагород – Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбург, Німеччина) за 2000 р.

Сайт Юрія Андруховича // http://www.andruhovych.info
“Пропала грамота”

Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х – на початку 90-х рр. “Пропала грамота” була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга “пропалограмотіїв” мала шалений успіх і колосальний резонанс.

“ЛуГоСад”

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським.   У 1986 р. вони видали альманах ЛуГоСад I і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара “Усміхнений Елегіон” та Р. Садловського “Антологія”. “Методологічна основа” творчості ЛуГоСаду – теорія поетичного ар’єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар’єгардної теорії – Т. Лучук). У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція “Літературний ар’єргард”, присвячена 10-літтю ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готується тритомник ЛуГоСаду.

На жаль, сьогодні не кожна бібліотека має в своїх  фондах достатньо творів сучасних українських письменників. Ця література може подобатись чи не подобатись. Проте вона є. Щоб існування літератури було повним, її треба читати, про неї треба говорити й писати. Тому джерелами ознайомлення з нею можуть стати часописи “Сучасність”, “Київ”, “Березіль”, “Дніпро”, “Україна”, “Вітчизна” та ін. Щоб детальніше познайомитися з сучасним літературним процесом України, його напрямами та течіями, радимо скористатися  літературознавчими матеріалами, що друкуються на сторінках видань “Літературна Україна”, “Дивослово”, “Культура і життя”, “Слово і час”, “Українська мова і література в школі”, “Дзеркало тижня” тощо.

Любко Дереш

Добиваюся цього різними стилістичними, сюжетними ходами, формальними прийомами, метафорами... Саме це я вважаю своєю надзадачею”.
Любко Дереш

Якщо хтось із сучасних авторів і може претендувати на звання “письменника XXI сторіччя”, то це саме він – Любко Дереш. Написавши роман “Культ” ще учнем 9 класу математичного ліцею у Львові, Любко спричинив не просто фурор – він перевернув догори ногами дотихчасову традицію сприйняття письменника.
Любко Дереш народився у 1984 році у містечку під Львовом. Навчався за спеціальністю “Облік і аудит”. Свій перший роман Любко Дереш написав у 15 років, а видано його було, коли авторові виповнилося сімнадцять. Договір про вихід дебютного роману “Культ” у видавництві “Кальварія” підписували батьки на той час іще неповнолітнього автора. Після опублікування, роман відразу спричинив неабияку хвилю пристрасних дебатів у молодіжних кав’ярнях і модних редакціях, викликав цілий шквал інсинуацій: не міг, мовляв, настільки молодий юнак створити такий зрілий і об’ємний твір. Серед “дійсних” авторів роману називались і Володимир Єшкілєв, і Юрко Іздрик, і ще багато інших письменницьких імен.
Роман “Культ” був перекладений польською і німецькою мовами. Сам автор перетворився на зірку міжнародних книжкових ярмарків.
Творчість Л. Дереша дістала широкий розголос у пресі, зокрема німецькій і польській. Автор живе та працює у Львові. Він став автором кількох національних бестселерів “Культ”(2002 р.), “Поклоніння ящірці” (2004 р.), “Архе” (2005 р.), “Намір!” (2006 р.), “Трохи пітьми” (2007 р.), лідером нового літературного покоління і молодіжним кумиром. Права на видання його книжок купили провідні видавництва Європи. Ведуться переговори про екранізацію його романів “Культ” і “Поклоніння ящірці”.
Романи “Культ”, “Поклоніння ящірці” й “Намір!” становлять собою трилогію, не тільки тому, що перебувають у спільному хронотопі – наші дні, Галичина, містечко Мідні Буки, а й тому, що являють собою досі найповніший в українській літературі образ нового покоління. “Культ” містить у собі елементи трилеру, “Поклоніння ящірці” – детективу, “Намір!” – роман про подорож у пам’ять. В них широко висвітлено проблему молодіжних субкультур, показано протистояння між формалами і неформалами. Описи молодіжних субкультур у романі дуже точні й колоритні.

Офіційний сайт Любко Дереша // http://www.deresh.name

Сергій Жадан
Організатор різноманітних культурологічних і художніх акцій, поп-концертів, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій. Автор поетичних збірок “Рожевий дегенерат” (1993), “НЕП” (1994), “Цитатник” (1995), “Генерал Юда” (1995), “Пепсі” (1998), “Два міста” (2000), “Балади про війну і відбудову” (2001). До книжки “Біг Мак”  увійшли подорожні нотатки під назвою “Біг Мак” (2003) і поетична збірка “Історія культури початку століття” (2003). С. Жадану належить автобіографічний роман про власне покоління “Депеш Мод” (2005), псевдоісторична книжка про Нестора Махна й український анархізм, написана у формі подорожніх нотаток, “Anarchy in the Ukr” (2005), книжка історій “Гімн демократичної молоді” (2006), найвеселіша серед яких – “Власник найкращого клубу для геїв”. Визнаний критикою як лідер поетичного покоління 90-х. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську  поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із панк-   і рок-   субкультурами, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових маргінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського.
Жадан є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й Віце-президентом АУП.  Був членом літературної корпорації “Червона Фіра”, співредактор часопису “Гігієна”.
Жаданова проза зводиться головно до публіцистики. Темпи, з якими цей автор уклав вибране під назвою “Капітал” (2006), включивши до нього всі прозові твори, крім “Біг Маку”, свідчать усе-таки про його знижені вимоги до власного письма, а також про любов публіки, зокрема молоді, що переважно й читає     С. Жадана. Сергій Жадан, як поет, і в прозовому тексті чудово відтворює цілий спектр емоцій, зокрема легке занепокоєння, хвилювання, обурення й праведний гнів. У текстах  постійно відчувається авторів холеричний темперамент. Жаданова література розрахована на підлітків, які зазвичай уважають себе за “пуп землі”, невипадково його вважають “вічним підлітком”. Окрім епатажу, саме егоїзм, що часто асоціюється з егоцентризмом, притягує до нього фанів, друзів, літературознавців.

Сайт Сергія Жадана // http://www.zhadan.info

Ірена Карпа

. Якщо суспільство не дратувати, не чіпляти за живе, воно невдовзі засинає…
“Журнал культурного опору”

Ірена Карпа народилася 8 грудня 1980 року в Черкасах. Переїхала з сім’єю спочатку до Івано-Франківська, потім до маленького містечка Яремча. Відвідувала художню школу, клас “образотворче мистецтво”. 1998 року вступила до Київського Національного Лінгвістичного Університету (французька мова) і отримала диплом філолога 2003 року.
З 1999 року Ірена є “фронт-вумен” альтернативної групи “Фактично Самі”, з 2007 року “Qarpa” Вона пише музику і вірші, часто обурливі і скандальні, а іноді досить символічні, сексуальні і ліричні. Група випустила низку аудіокліпів та 4 альбоми. Її музика еклектична, починаючи від індастріал, панк і хард-кор, і закінчуючи психоделікою.
Вона дістала Гран-прі Міжнародного конкурсу молодих авторів “Гранослов” 1999 року. 2006 – отримала премію “Best Ukrainian Awards-2006” у номінації “наймолодша письменниця”.
2000 року опублікувала свою першу книжку “Знес Паленого”, до якої ввійшли роман “50 хвилин трави” і цикл оповідань “Сни Єрихону”.
Після закінчення університету вона залишила Україну і близько року провела, подорожуючи Південно-Східною Азією. Цей досвід частково описаний в книжці “Фройд би плакав”  (2004 р.).
Одночасно з “Фройд би плакав” вийшла також книжка “50 хвилин трави” (2004), до якої ввійшов додатково так званий інтерактивний роман “Полювання в Гельсінкі”.  2004 року група “Фактично Самі” підписала з кіпрським інвестором 5-річний контракт на 1 млн. доларів. Після зйомок одного “комерційного” відео (рімейка одного не-комерційного) і декількох спроб знайти компроміс, роблячи “музику, зрозумілу кожному і комерційно успішну”, група вирішила зупинитися, щоб зберегти свою індивідуальність. 2005 року Ірена Карпа почала працювати як телеведуча. Того ж року виходить її книга “Перламутрове порно: Супермаркет самотності”.
“Перламутрове порно” І. Карпи, як і попередні дві її книжки (“Фройд би плакав” і “50 хвилин трави”), написані у формі щоденника. З одного боку, це найпростіша форма, бо автор, який водночас є й головним героєм, може писати про все, що заманеться, не надто переймаючись сюжетом, колізіями, персонажами й іншими літературними тонкощами. З другого – вона найскладніша, адже щоденник безпосередньо пов’язаний з особою того, хто його пише.  Інакше кажучи, щоденник – це своєрідний інтелектуальний і душевний стриптиз, що потребує від автора неабиякої сміливості й відвертості. “Перламутрове порно” – книжка для молодих, отже для багатьох, бо переважно всі ми хочемо залишатися молодими. Та, на жаль, не можна бути молодим і зрілим водночас. Не можна приймати якусь молодечу думку, відкидаючи при цьому її хід або форму висловлювання. Молодеча думка має бути сказана зі смаком. Тому всі закиди типу “Дивіться, якою мовою написана ця книжка! Просто скандал – суржик, змішаний із нецензурщиною й англійськими фразами” – у випадку “Перламутрового порно” не переконують. Отже, Ірена Карпа, або ж Катакана (так називається японська система письма), на щастя, не скромна дівчинка. Навпаки, вона – відверта, енергійна, іноді цинічна. Це альтернатива, якої хронічно бракує українській літературі, мистецтву, самому українському суспільству. Сенс такої альтернативи в тому, щоб тримати нас у напрузі й гребти проти течії.
2007 року у видавництві “Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля” вийшла книжка “Bitches Get Everything”, яка вмить стала сенсацією і підтвердила скандальну репутацію Ірени Карпи (Відверта історія розкутого життя молодої кінорежисерки Тріші Торнберг, яка знімає провокативне кіно. У вільний час Тріша розважається в колі друзів, і розваги їхні з погляду пересічного громадянина досить нестандартні, навіть скандальні, її черговий фільм забороняє цензура, однак відбуваються підпільні покази, і картина Тріші здобуває премію престижного Венеційського кінофестивалю. Під час вручення кінопремії на неї чинить замах маніяк. Із жахом Тріша розуміє, що це — один з її колишніх коханців…).
13 вересня 2008 року на Львівському форумі видавців презентовано книгу “Добро і Зло”, яка видана “Клубом сімейного дозвілля”.

Сайт І. Карпи       http://www.karpa.name.

Марія Матіос

Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині. Корінна гуцулка свої перші вірші надрукувала в 15 років. В 1982 році закінчила Чернівецький державний університет за спеціальністю українська філологія.  Матіос має некоронований титул “найбільш плідної письменниці України”.
Працювала в науковій бібліотеці Чернівецького університету (1982), редактором чернівецької багатотиражної газети “Машинобудівник” (1983-1989). Упродовж 1990-1996 рр. була відповідальним секретарем Чернівецької  обласної організації Спілки письменників України, відповідальним секретарем “Буковинського журналу”, головним редактором українсько-канадської благодійної фундації ім. братів Романюків. З 1997 р. працювала в Раді Національної безпеки і оборони України.
Нині – заступник голови Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка. Член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат премій в галузі публіцистики ім. В. Батляка (1991) та літературної  “Благовіст” (2003).
Марія Матіос – лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка за роман “Солодка Даруся” (2005), який за два роки витримав в Україні три видання загальним накладом понад 50 тисяч примірників. 2007 рік – Гран-прі та перше місце конкурсу “Коронація слова – 2007” за роман “Майже ніколи не навпаки”.
Марія Матіос – автор поетичних книг: “З трави і листя” (1983), “Вогонь живиці” (1986), “Сад нетерпіння” (1994), “Десять дек морозної води” (1995), “На Миколая” (1995), “Жіночий аркан” (2002).
Її вірші, повісті та новели друкувалися в часописах “Сучасність”, “Літературна Україна”, “Дніпро”, “Київ”, “Вітчизна”, “Прапор” (тепер – “Березіль”), “Жовтень” (тепер –  “Дзвін”), “Дукля”.
Поетичні твори Марії Матіос перекладені російською, румунською, сербською, китайською та японською мовами.
Працювала в галузі перекладу поезії з білоруської та литовської мов.
В її творчому доробку: глибоко психологічне оповідання “Життя коротке” (2001), жорстка “Нація” (2001, 2002), смачний кулінарний “Фуршет від Марії Матіос” (2002), еротичний “Бульварний роман” (2003), трагічна “Солодка Даруся” (2004, 2005), психологічна розвідка “Щоденник страченої”.
Письменницю хвилює проблема долі людини, і вона зосереджує свій розповідний погляд на історії, передісторії, навколоісторії своїх персонажів, на траєкторії їхнього мислення, кроках і вчинках, душевних і психологічних зіткненнях, стосунках із найближчим оточенням.
Роман Марії Матіос “Солодка Даруся” – один із тих творів, які читаєш на одному диханні, а потім ще й ще повертаєшся до них. Це – закодоване бачення світу, воно дає читачеві ключі до скарбниці людських почуттів у межових ситуаціях, допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу. “Солодку Дарусю” називають українською історією 30-х – 70-х років XX ст. в її буковинському й галицькому ареалах. Твір письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об’єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Буковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією, переломлення у філософії, психіці, світогляді, сприйнятті світу, які відбуваються в людей під час карколомних історичних подій.
За визначенням Дмитра Павличка, історичний, філософський, психологічний роман, “книга – метафора для всеукраїнської новітньої історії”.
Роман “Солодка Даруся” за найвимогливішими критеріями належить до видатних непроминальних творів. Це неабияке явище на нашому літературному полі. Незвичайний, безпрецедентний успіх має цей роман серед читачів. Справді важко назвати який-небудь інший твір сучасної літератури, що мав би такий розголос і резонанс (наклад книги 50 тисяч примірників – дивовижний для України)..
В 2008 році  Чернівецький обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської представив виставу за однойменним романом письменниці Марії Матіос “Солодка Даруся”, яка пройшла з аншлагом.
Повість  “Майже ніколи не є навпаки” завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала “Солодка Даруся”, а далі і “Нація”. За словами авторки, її нова книга про те, що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю. “Я би виокремила головну думку цієї книги, де “честь понад усе”. Кожен персонаж в ній доводить своє людське алібі,” – зазначила авторка.
У вересні цього року на форумі видавців у Львові Марія Матіос представила свою нову книгу “Москалиця”. Для читачів письменниця підготувала сюрприз, адже поряд із зазначеним твором надруковано ще одну не менш цікаву розповідь – “Мама Маріца – дружина Христофора Колумба”. Презентоване видання стало своєрідною одою жіночого начала: “Москалиця” присвячена “кожній жінці зокрема”, а “Мама Маріца” – “кожній матері окремо”.
“Немає людини, здатної розгадати жінку, що зберігає свою таємницю впродовж життя, як тримає власну честь”, – промовляє авторка до читачів “Москалиці”. Нестандартна у своєму світосприйнятті, химерна та відчужена, з “незмитим” роками тавром москалиці – такою постає образ головної героїні повісті Северини Северин. Письменниця намагається пояснити трагізм її долі, починаючи від сирітських поневірянь у наймах, закінчуючи прагненням чинити опір небезпеці того часу. Людська жорстокість назавжди охрестила Северину москалицею, що стало для неї ганьбою всього життя. Марія Матіос каже, що немає меж жіночій винахідливості в час смертельної небезпеки. Отож ця назавжди всіма затаврована москалиця стала порятунком у лещатах зловісного часу: її цілющі трави виліковували найнебезпечніші рани. Немає страху, який позбавив би жінку волі чинити опір...  Москалиця – образ жінки з повною пазухою гадюк-небезпек і з власною галереєю потаємних істин – таку філософію вдихає авторка в концепцію своєї героїні.
Друга розповідь книги “Мама Маріца – дружина Христофора Колумба” могла б стати сучасним епосом про незнищенну материнську любов. Вісімнадцятирічна Маріца, молдованка за походженням, разом зі своїм коханим чоловіком Христофором почала нове життя в одній з українських провінцій. Завдяки такому екзотичному найменню чоловіка всі називали його Колумбом. Маріці здавалося, що все триватиме вічно, але не судилося. Спочатку болісна звістка про загибель коханого, потім народження дитини-інваліда – все це перетворило життя на нескінченний страшний сон. Та в тій безконечній агонії героїня знаходить прихисток – вона повністю віддається материнській любові, яка лезом ріже її серце. Від знемоги нести свій тяжкий хрест і безперервних колумбійських пошуків у лабіринтах душі, вона покінчує життя самогубством, тим самим протестуючи проти жорстокості світу.
Після написаного справді немає чого додати, лише в пам’яті виринають слова: “Немеркнуче світло, я – жінка, я – мати, запалена Богом остання свіча”.

Особливості сучасної української літератури
Отже, для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.
Після відміни заборон на публікацію творів письменників доби Розстріляного відродження, їх заново відкриті твори стали впливовими прикладами для сучасних письменників. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ствлення до поезії Михайля Семенка[, для Юрія Андруховича таку ж роль відіграв Богдан-Ігор Антонич.
Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа (комбінування різних форм представлення інформації на одному носієві, наприклад текстової, звукової і графічної, або, останнім часом все частіше — анімації і відео) та перформансів (одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу). Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом «Карбідо», а Сергій Жадан — разом з гуртом «Собаки в Космос»і. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів та слемів (дії публіки на музичних концертах). Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові.
Популярна література
Популярними авторами в Україні є Марія Матіос та Люко Дашвар та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків. Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі у Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник.
Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв"янського, які відзначаються широким використанням нецензурної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.
На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12 видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.
Переклади іноземними мовами та сприйняття за кордоном
Твори сучасних українських письменників таких як Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан були перекладені численними іноземними мовами. З початку 1990-х років вийшло декілька антологій української літератури в перекладах.
Завдяки тому, що Юрій Андрухович та Оксана Забужко відомі на Заході, вони часто дають інтерв"ю закордонним виданням і коментують політичну та культурну ситуацію в Україні.
Англійською мовою виходить друкований та електронний журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів.  Багато сучасної української літератури перекладається на польську мову зокрема завдяки перекладачці та літературознавцю Олі Гнатюк.
В 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, в 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок, у якому роман Льва Толстого «Анна Кареніна» був на сьомому місці[. В 2010 році висунутий на знання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс».
У 2011 році в американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською. Один із перекладачів російською — Євгенія Більченко. Книгу «Catching Gossamers» взяла на реалізацію найбільша світова розрібна книготорговельна мережа BARNES & NOBLE
Асоціація українських письменників
Ідея утворення Асоціації українських письменників (АУП) виникла під час роботи III-го з"їзду Спілки письменників України у жовтні 1996 року. Літератори, незгодні з творчими та організаційними принципами та традиціями, «совєцького», як вони вважали, об"єднання письменників, подали заяви про вихід з СПУ.
Утворена 6 — 8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). До складу АУП увійшли, зокрема: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Винничук, Василь Герасим"юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Олександр Кривенко, Мирослав Лазарук, Іван Лучук, Іван Малкович, В"ячеслав Медвідь, Петро Мідянка, Володимир Моренець, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Борис Нечерда, Юрко Покальчук, Анатолій Дністровий, Василь Портяк, Ігор Римарук, Микола Рябчук, Дмитро Стус, Людмила Таран, Тарас Федюк та інші.
Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва СПУ реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної).
Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням 20 ст.
Першим президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука і Тараса Федюка.
13 листопада 1997 року Міністерством юстиції України було зареєстровано Всеукраїнську громадську організацію «Асоціація українських письменників».
Протягом перших двох років Асоціація провела низку широких презентаційних заходів: у Львові — «Наші в місті», «Вогні великого міста», в Одесі — фестиваль сучасного українського мистецтва «Південний хрест», АУПівські фестивалі відбулись в Києві, Харкові, Чернівцях, Кіровограді.
4 — 5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому президентом АУП було обрано Тараса Федюка, віце-президентами І. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. З"їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарату і професійних менеджерів.
Наступним президентом АУП став Ігор Римарук. Після його трагічної загибелі (2008) президентом знову обрано Тараса Федюка (2009.
Протягом 4 років АУПівці тричі ставали лауреатами Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.
19 квітня 2001 року Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки.
На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що працюють у 17 регіональних організаціях України.

Видавнича діяльність

З 1998 року за сприяння фонду «Відродження» виходить літературна газета Асоціації «Література плюс».

З 2000 року Асоціація широко розпочала здійснення власної видавничої програми. Чільним партнером АУП стало видавництво «Кальварія», співпрацює Асоціація і з іншими видавництвами, зокрема, «Лілея-НВ» (Івано-Франківськ), «Астро-принт» (Одеса).
Організаційними зусиллями Асоціації з 2000 року здійснено понад 30 книжкових проектів. Назагал члени АУП протягом 2000 — 2001 років видали близько 200 книжок. Саме ці книжки, інтерес до них читача і змогли започаткувати те, що згодом стане ринком української книги.
У рейтингових акціях «Книга року 2000» та «Книга року 2001» саме книги письменників Асоціації посідали практично всі лауреатські місця у номінаціях сучасної поезії та сучасної прози.
Українські літературні об"єднання
Авангард АУП · Аспанфут · Аспис · Баски: Листи дуба Герніки · Бахмацька школа · Біла студія · Бу-Ба-Бу · ВУСПП · ВАПЛІТЕ · Гарт · Геракліт · Горно · Гроно · Дванадцятка · Друзі Еліота · Жовтень · Західна Україна · Західний вітер · Київська школа поезії · Комкосмос · Ланка · Листопад · Логос · ЛуГоСад · МАРС · Ми · МУР · Митуса · ММЮННА ТУГА · Молода Література · Молода муза · Молодняк · Музагет · Музейний провулок, 8 · НСПУ · Неокласики · Нечувані · Нова генерація · Нова деґенерація · Нью-Йоркська група · Обрій · Орден Чину Ідіотів · Плуг · Покутська трійця · Празька школа · Поетичний гурт · Пролітфронт · Пряшівська літературна спілка · Пси святого Юра · Руська трійця · Слово · СТАН · Танк · Творча асоціація «500» · Техно-мистецька група А · Фламінго · Харківська школа романтиків · Червона Фіра.
Більшість сучасних літературних часописів  (друковане періодичне видання у вигляді книжки. Назва будь-якого періодичного видання газети, журналу тощо.Часто вживається як синонім до слова «журнал» )пропагують нову та найновішу літературу; це стосується, передусім, молодих часописів («Культреванш», «Потяг’76», «Четвер», «Київська Русь» та ін.).
Альманахи (збірки літературних творів):«Молода нація», «Нова проза», «ЛітАкцент», літературний альманах Форуму видавців у Львові та інші.
Газети: «Літературна Україна», «Літературна газета».